У практиці адміністративних спорів дедалі частіше з’являються справи, де громадяни намагаються захистити своє право на безоплатний проїзд. І майже в кожній з них є одна спільна риса — конфлікт між “гарантованим правом” і фактичною відсутністю механізму його реалізації.

Один із таких кейсів наведемо нижче.

Типова ситуація: особа має право на пільговий проїзд (наприклад, як пенсіонер або особа з інвалідністю), однак на практиці стикається з обмеженнями — зокрема, у вигляді талонів на певну кількість поїздок.

Логіка позивача зрозуміла: постановою Кабінету Міністрів України № 354 від 17.05.1993р. «Про безоплатний проїзд пенсіонерів на транспорті загального користування» введено безплатний проїзд для пенсіонерів за віком на міському пасажирському транспорті загального користування (крім метрополітену і таксі) та приміських маршрутах. Чинність цієї постанови також поширюється на осіб з інвалідністю.

Реалізація права пільгової категорії громадян на безкоштовний проїзд покладається на орган місцевого самоврядування.

Проте у більшості громад перевезення здійснюють не комунальні підприємства, а приватні перевізники, які працюють на власний ризик і на отримання прибутку.

Витрати за перевезення пільгових категорій громадян автомобільним перевізникам компенсуються за рахунок громади. Якщо компенсація не передбачена, перевізник не зобов’язаний здійснювати безкоштовне перевезення.

Проте на сьогодні економічна реальність – дефіцит місцевих бюджетів та зростання витрат на утримання транспорту – змушує громади шукати компромісні рішення даної ситуації, щоб приватні перевізники взагалі не відмовилися від надання послуг по перевезенню пасажирів.

Тому, на думку громад, правомірним механізмом, який забезпечує баланс між правами пільговиків і можливостями бюджету громади, є введення обмеженої кількості талонів, визначення кількості поїздок в місяць, встановлення години поїздок тощо.

І тут варто чесно сказати: така позиція органу місцевого самоврядування не знаходить підтримки в суді.

Як правило, суди, надаючи оцінку спірним правовідносинам, виходять з наступного.

Відповідно до положень статті 22 Конституції України конституційні права  і  свободи гарантуються  і  не можуть бути скасовані.

За  змістом пунктів 1, 6 статті 92 Конституції України права  і  свободи людини і  громадянина, гарантії цих прав  і  свобод; основні обов`язки громадянина; основи соціального захисту тощо визначаються виключно законами України.

Право громадян на пільговий  проїзд  громадським транспортом передбачено чинними законами та підзаконними актами - Законами України «Про статус  і  соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції  і  деяких інших осіб та їх соціальний захист», «Про соціальний  і  правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про охорону дитинства», а також постановами Кабінету Міністрів України «Про  безплатний проїзд пенсіонерів  на  транспорті загального користування»  від 17.05.1993 №354, «Про поліпшення виховання, навчання, соціального захисту та матеріального забезпечення дітей-сиріт  і  дітей, позбавлених батьківського піклування» від 05.04.1994 №226.

Норми вказаних Законів та підзаконних актів, зокрема, закріплюють реалізацію державних гарантій певним категоріям громадян щодо пільгового перевезення в  міському транспорті загального користування  та є нормами прямої дії.

Так, враховуючи, що позивач є особою з інвалідністю ІІ групи, то суд зазначає, що  відповідно до  статті 38-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні»  особи з інвалідністю I та II групи, діти з інвалідністю та особи, які супроводжують осіб з інвалідністю I групи або дітей з інвалідністю (не більше однієї особи, яка супроводжує особу з інвалідністю I групи або дитину з інвалідністю), мають право на безплатний проїзд у пасажирському міському транспорті (крім таксі) за наявності посвідчення чи довідки, зазначених у цьому Законі, а в разі запровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду - також електронного квитка, який видається на безоплатній основі.

05.10.2000 Верховною Радою України прийнято Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» №2017-III згідно з частиною першою статті 19 якого виключно законами України визначаються пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних і електронних комунікаційних послуг та критерії їх надання.

Державні соціальні гарантії є обов’язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності. Органи місцевого самоврядування при розробці та реалізації місцевих соціально-економічних програм можуть передбачати додаткові соціальні гарантії за рахунок коштів місцевих бюджетів (частини друга-третя статті 19 цього ж Закону).

Статтею 37 вже згаданого Закону № 2344-III передбачено пільгові перевезення пасажирів автомобільним транспортом.

Так, пільгові перевезення пасажирів, які відповідно до законодавства користуються такими правами, забезпечують автомобільні перевізники, які здійснюють перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування.

Автомобільному перевізнику, який здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, забороняється відмовлятися від пільгового перевезення, крім випадків, передбачених законом.

Безпідставна відмова від пільгового перевезення тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Види та обсяги пільгових перевезень установлюються замовленням, у якому визначається порядок компенсації автомобільним перевізникам, які здійснюють перевезення пасажирів на маршрутах загального користування, збитків від цих перевезень.

17.05.1993 Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 354 «Про  безплатний проїзд пенсіонерів  на  транспорті загального користування».

Відповідно до пункту 1 цієї Постанови №354 Кабінет Міністрів України постановив ввести  безплатний проїзд  для  пенсіонерів за віком  на  міському пасажирському транспорті загального користування (крім метрополітену і таксі) та  приміських маршрутах.

Підпунктом 1-1 цієї постанови встановлено, що право на  безплатний проїзд  надається  за  наявності посвідчення встановленого зразка чи довідки, а в разі запровадження автоматизованої системи обліку оплати  проїзду  - також електронного квитка, який зареєстрований у зазначеній системі  і  видається на безоплатній основі.

Водночас наведені вище положення статті 38-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні»  однозначно вказують право позивача як особи з інвалідністю II групи на безплатний проїзд у пасажирському міському транспорті без будь-якого обмеження.

Підсумовуючи викладене, суд зазначає, що позивач як особа з інвалідністю IІ групи має право на пільговий проїзд на міському пасажирському транспорті загального користування (автобусах) та приміських маршрутах, а відповідний орган місцевого самоврядування має забезпечити реалізацію такого права позивача.

При цьому,  Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні»  не наділяє ні відповідача, ні виконавчий комітет органу місцевого самоврядування повноваженнями щодо зменшення або звуження соціальних гарантій, зокрема, встановлення порядку та умов безоплатного проїзду для осіб з інвалідністю, у тому числі шляхом запровадження видання талонів особам з інвалідністю ІІ групи у кількості 10 штук на один місяць.

Отже, громадам потрібно взяти на замітку – незважаючи на недостатність фінансування, в умовах якого органи місцевого самоврядування змушені діяти в умовах обмежених ресурсів, забезпечити пенсіонеру за віком та особі з інвалідністю соціальну гарантію у вигляді безплатного проїзду на  міському пасажирському транспорті загального користування (крім метрополітену і таксі) та  приміських маршрутах – це прямий обов’язок територіальної громади.